Туман стелився по землі, мов жива істота, звиваючись між чорними, мов вугілля, стовбурами дерев. Ліс мовчав. Навіть вітер завмер у його глибинах, ніби боявся порушити цю примарну тишу.
Серед туману, немов тінь, з’явилася постать. Вона йшла легко, нечутно, її довгий чорний плащ колихався на вітрі, ніби сам був частиною ночі. Лише очі, яскраві, пронизливо-блакитні, світилися крізь металеву маску, яка ховала її обличчя.
Ця жінка не була звичайною. В її жилах пульсувала давня, могутня сила. Вона могла б зруйнувати цілі міста одним помахом руки, викликати бурі або змусити ліси розступатися перед нею. Але маска… Маска була її захистом і її в’язницею водночас. Вона стримувала потік енергії, дозволяючи їй зберігати контроль. Без неї сила могла б вирватися, знищуючи все на своєму шляху.
Кожен її крок був обережним, продуманим. Вона йшла глибше в ліс, де дерева стояли так густо, що навіть місячне світло не могло пробитися крізь їхні сплетені гілки. Але вона бачила більше, ніж звичайні смертні. Її очі, сяючі, немов зорі, прорізали темряву, розкриваючи приховані стежки.
Раптом вітер заворушився, і тінь майнула між деревами. Вона зупинилася. Нечутно підняла руку, торкнувшись металу своєї маски. Відчуття небезпеки було знайоме, майже рідне. Вона знала, що за нею стежать. Але чи був це ворог… чи той, кого вона давно чекала?
Її очі спалахнули яскравіше, коли вона зробила ще один крок уперед, занурюючись у глибини темного лісу. Тепер її шлях був визначений. І ніхто не зупинить її.
