Hi to all!
As the people say: "There is no rest behind a stupid head... and feet!"
That's what happened to me. But not because of my head, but because of the haste of the grandfather's son, whom I take care of.
It is necessary to start a little from afar. In December, Sr. Giuseppe was admitted to the hospital due to a gall bladder attack. His condition was very serious... he was on IVs without food or drink for two weeks. Then the doctor allowed him to eat and drink slowly and Bepi went on the mend. I went to his hospital twice a day. I washed and burned him, did physical exercises so that his muscles would not atrophy, and fed him. Every day he became stronger and was discharged home. At home, as they say, the walls heal. And indeed, soon, with my help, he began to get out of bed and take his first steps. I was very happy about it. Then we started to go for a walk outside. Bepi was happy like a little child. Because he really likes hiking.
Привіт усім!
Як то кажуть в народі : " За дурною головою... і ногам нема спокою!"
Так і в мене сталося. Але не через мою голову, а через поспіх сина дідуся, якого я доглядаю.
Треба почати трохи здалека. В грудні сеньйор Джузеппе попав до лікарні через приступ жовчного міхура. Стан його був дуже важкий... він був на крапельницях без їжі та пиття дві неділі. Потім лікар дозволив потихеньку їсти та пити і Бепі пішов на поправку. Я їздила до нього в лікарню два рази на день. Я вмивала та горила його, робила фізичні вправи щоб не атрофувалися його м'язи, годувала його. З кожним днем він ставав все міцнішим і його виписали додому. Дома, як то кажуть і стіни лікують. І справді, незабаром він з моєю допомогою почав підводиться з ліжка і робити перші кроки. Я раділа з цього не аби як. Потім ми почали виходити на прогулянку надвір. Бепі тішився як мала дитина. Тому що він дуже любить піші прогулянки.
Everything was going well. But one problem still remained. This is the unfortunate urinary catheter. The longer it is, the greater the risk of infection. And so it happened. Urine became dirty, with sediment, thick and very smelly. All this indicated a urinary tract infection. Last week at night, I heard a scream from Bepiti's bedroom and got up and ran to him. All red, he screamed in pain. To measure the pressure, I saw high numbers of 189/100 and the temperature reached 38.6, I started calling the children. They called an ambulance and my grandfather went to the hospital. He was examined at the hospital, bacteria were found in the urine and antibiotics were prescribed. With that they sent home. That was last Tuesday.
Все йшло добре. Але одна проблема все ж залишилася. Це злощасний сечовивідний катетор. Чим довше він є тим більша загроза інфікування. І так і сталося. Сеча стала брудна, з осадом, густа і дуже смерділа. Це все свідчило про інфекцію сечовивідних шляхів. Минулого тижня вночі я почула крик зі спальні Бепіті піднявшись побігла до нього. Весь червоний він кричав від болю. Поміряти тиск, я побачила високі цифри 189/ 100 та температура сягала 38,6 я почала телефонувати дітям. Вони викликали швидку і дід поїхав до лікарні. В лікарні його обстежили, виявили бактерії в сечі і приписали антибіотики. З цим і відправили додому. Це було минулого вівторка.
Bepi, despite the infection, felt good. His condition was satisfactory. He willingly ate, watched TV and played with a new toy that my daughter #nadinzakrevska sent him from Ukraine. I had half a day off on Wednesday afternoon. I went on business and to the supermarket and returned home. At home, I found my son fussing around his father. He said that Bepi was not breathing well, that he should call the doctor at home. We measure blood pressure and oxygen saturation. Everything was within normal limits. Only a small fever of 37.5 slightly bothered the 91-year-old grandfather. For some reason, the son panicked and called the doctor. She advised to call an ambulance, which my son did. So my ward ended up in the hospital again. In the hospital, after examinations, they found nothing but an infection and said that they would keep him for a few days for observation.
Бепі, не дивлячись на інфекцію почувався непогано. Стан його був задовільний. Він з охотою їв, дивиася телевізор та грався новою іграшкою, яку прислала йому з України моя дочка #nadinzakrevska. В середу після обіду я мала пів дня вільного. Я поїхала по справах та в супермаркет і повернулась додому. Дома я застала сина, що метушився навколо свого батька. Він сказав, що Бепі погано дихає, що треба телефонувати домашньому лікарю. Ми виміряти тиск та наповнення киснем крові. Все було в межах норми. Тільки невеличка гарячка 37,5 трохи дошкуляла 91 річному дідусеві. Син чомусь дуже запанікував і таки зателефонував лікарці. Вона порадила дзвонити на швидку допомогу, що син і зробив. Так мій підопічний знову опинився в лікарні. В лікарні, після обстежень не виявили нічого окрім інфекції і сказали, що потримають його кілька днів для спостереження.
And again I rode twice a day to Mirano and back. I really like to ride a bike, it gives me pleasure. But not this time. I will explain why. All these days in Spinea are enough. It will rain continuously from morning to evening. And you ride a bike in a raincoat like a scarecrow. And even though you have a raincoat, your knees are still wet... well, what's the fun? And this morning, things got better. The sun came out, it got warmer. It became sunny in the soul. She began to notice that nature is beginning to wake up from winter hibernation. So the willow released its first cats. Spring is coming soon!
І знову я по два рази на день катався в Мірано і назад. Я дуже люблю їздити на велосипеді, менітце приносить задоволення. Але не цього разу. Поясню чому. Всі ці дні в Спінеї досить. Зранку до вечора, не перестаючи періщить дощ. І ти їдеш на ровері в дощовику, як те опудало. І хоч маєш дощовик, коліна твої все рівно мокрісінькі.... ну яке вже тут задоволення? А сьогодні зранку розпогодилось. Вийшло сонечко, потеплішало. Аж на душі стало сонячно. Почала замічати, що природа починає прокидатися від зимової сплячки. От і верба випустила свої перші котики. Скоро весна!
I hope that tomorrow, the day after tomorrow, Bepi will return home and my epic ride to the hospital will be over. And for now, I reminded my grandfather with a delicious lunch and back home.
That's the story. It is not for nothing that people say: "Measure seven times and cut once!" If the son had not been in a hurry, if he had waited, this story would not have happened. Because it brought extra trouble to everyone. But Bepi experienced the greatest stress. Such a person is best at home, where he knows every corner, where everything is familiar to him. I hope this will be a lesson for all of us.
Маю надію, що завтра, позавтру Бепі повернеться додому і моя епопея з катанням до лікарні закінчиться. А поки що я нагадувала дідуся смачним обідом і додому.
От така історія. Не дарма люди кажуть :" Сім разів відмір, а один раз відріж!" Якби син не поспішив, почекав то не було б цієї історії. Тому, що всім це принесло лишні клопоти. Але найбільшого стресу зазнав Бепі. Такій людині найкраще вдома, де він знає кожний куточок, де все йому знайоме. Надіюся, це стане уроком для всіх нас.
Thanks to everyone who visited and left a comment. And also #nadinzakrevska for creating the #lifestories group.
See you in the future at Hive!
Дякую ісім хто завітав і залишив коментар. А також #nadinzakrevska за створення групи #lifestories.
До майбутніх зустрічей на Hive!