Так хочеться весни, але на серці туга. На лиці застигла посмішка сумна? Хіба таке буває, щоб посміхатись сумно? Так, коли довкола біль, кров і смерть. Але іде весна, її нема ще, але вона вже близько, її перший подих приніс зимовий ще вітерець, на його крилах прибуло відлуння її кроків. Весна прийде і це станеться неминуче. То ж серце радіє цьому факту, що вже близько нове життя, що все розквітне знову, що знищити його. А сумна та болить від того, що є ті, хто це життя ненавидить, що розв'язує війни для вирішення своїх політичних амбіцій. Чому так? Чому ми приречені страждати? Чи ж прокляте людство? Ми вже втомилися чекати, дві тисячі років тому ми отримали надію на те, що все зміниться, що сотні років болю та темряви були подолані, що життя назавжди переможе смерть, але це стається знову і знову. Ми розумний вид, але що з того, це зробило лише способи винищення один одного лише вигадливішими. Ми ж можемо не воювати, а якщо об'єднати всі зусилля, витрачені на війну, ми здатні прогодувати людство та розвинутися до небачених висот а проблема перенаселення схоже регулюється самою природою і людським соціумом, коли підвищення рівня життя веде до скорочення рівня народжуваності. Чого ж ми такі жорстокі? Чого такі дурні, що бездумно йдемо за політичними лідерами, амбіції котрих породжують лише зневагу до життя та смерть? Над цими вічними питання віками билися найвеличніші уми людства і не змогли дати єдиної правильної відповіді. Вони вивели безліч теорій та зробили багато різних висновків, але ніхто до них не прислухається. Ми наче білка в колесі, петлю насильства не розірвати, бо ж, ми наприклад, мусимо захищатися, щоб не зникнути з лиця землі, ти збільшуючи ентропію і породжуючи ще більше насильства. Зрештою Всесвіт поглине хаос, але потім прийде темрява і суцільна порожнеча. Так загине все. І не зарадити цьому. Хай буде світло!
