Біля берега моря, в той час, коли небо плакало дощем, стояла жінка. Вітер розвівав її волосся, а вологість проникала крізь її одежу. Старий розбитий човен, викинутий на берег, стояв поруч і був німим свідком її вічної вірності.
Що вело її сюди? Чому вона виходила саме в бурю? Її сусіди говорили, що це вже десятий рік, як вона приходила сюди, жодного разу не пропустивши цей ритуал. Іноді вони підглядали за вікном і бачили її постать, що промовляла щось тихо сама до себе. Її обличчя було вкрите сіткою непомітних зморшок, а очі виражали якусь неземну тугу.
Місцеві жителі придумали різні легенди про цю жінку. Деякі говорили, що вона чекає на свого коханого, який загинув у морі. Інші вважали, що вона спокутує якийсь великий гріх. Але ніхто не знав правди.
Жінка стояла, закривши очі, і вітер розносив її слова:
"Прости мені, море. Прости мені, коханий. Я не можу відпустити тебе".
Її голос звучав як молитва, але кому вона молилася? Можливо, самій собі. Можливо, морю. А можливо, спокутувала перед власною душею.
І так вона стояла, нерухомо, в бурю, завжди біля човна, який вже давно втратив свою колись велику історію. Її вічне очікування стало частиною цього берега, як вічний приплив і відплив моря.
І хоча ніхто не знав, чого вона шукала, всі вірили, що вона знайде відповідь. І її туга, як вітер, проникала в серця всі*, хто бачив її стоячу там, під дощем, під вітром, під небом, яке зливалося дощем.
І так, жінка і човен стали символами цього місця, вічними свідками та вічними шукачами. І ніхто не забував їхньої історії, навіть коли вони вже давно стали частиною легенди.
Зображення згенеровані нейронною мережею Leonardo.ai.