Не зговорюючись, ми з мамою робили приблизно одні й ті ж речі. Я -- маленькі сонечка-окарини, вона -- маленьких ляльок на подарунки. Їх обличчя навіть були приблизно одного розміру, двоє очей, прості ніс та губи. Коли ми сіли за один стіл на кухні -- це стало очевидно. Ми зраділи і просиділи так цілий вечір, періодично набираючи собі то чаю, то какао, то шоколаду, то салату. На кухні в нас найкраще світло, адже я при заїзді купила найпотужніші лампи. Окарини розлетілися моментально -- дуже багато людей чекають на них, а тепер кожна ще й з якісною фурнітурою. Ляльки також вже подаровані -- мама не могла дочекатися щоб дати їх тим, хто заслужив її симпатію -- лікаркам з відділення променевої терапії.
