Вчора, під час прогулянки по парку якось випадково закинув голову догори (а-а, згадав, я проводжав поглядом білок, коли вони дерлися по сосні до самісінького її вершечку), то побачив гілля дерев, яке майже дотикалося між собою у найвищій точці росту. Влітку, коли на гілках було листя, вони утворювали майже суцільний зелений купол, який повністю ховав від тих, хто перебував під ним, небо і захищав від палючих променів сонця. А зараз небо видно добре, хоча воно сіре і похмуре, а не блакитне та яскраве.
А самі гілки нагадують судини великого організму, які розгалужуються і розгалужуються, переходячи у найтонші капіляри. Або ж у мене виникла ще одна асоціація, під впливом колись давно побачених зображень нервової системи людини - що це власне нерви, які в найтонших місцях нагадують переплетені між собою нейрони. Така собі нейронна мережа лісу. А може й справді дерева можуть між собою спілкуватися? Тільки, звісно, не через гілки, а через ще більше переплетене між собою коріння. До речі, коренева система дерев дуже нагадує їхню крону.
А оце сфотографував гілки наді мною, стоячи під ліхтарем обабіч паркової доріжки. Цікаво, що ліхтар знизу нагадує мені якусь стилізовану квітку.
А от фотографії сосен знизу вже зовсім інші. Їхні гілки вкриті хвоєю, тому точно вже не нагадують судини. Можливо і якусь нейронну систему, з якимось "пухнастими" кластерами.