| Now that it’s autumn, I remember a spring walk through the streets of Lviv. I was on my way to meet friends, and there was this sharp sense of the city’s duality: the bustling center filled with crowds, and just nearby, the cozy peace of Staroievreiska Street, where even the evening sounds seemed to soften, as if hiding in the narrow arches and stone walls. Now, with winter’s breath in the air, those spring memories feel warmer.Back then, I was swept into the crowd on Svobody Avenue, where the city’s buzz was unceasing: musicians played, tourists snapped photos, and each new sound layered over the last, like quick, vibrant brushstrokes. It created a kind of noise cocktail, where each visitor tried to escape the reality of war. There was something unsettling in this bustle, as if the city was celebrating with an undercurrent of an unhealed wound. Only when I slipped into the cobblestone paths of Staroievreiska did the noise suddenly fade, leaving me alone with the facades, wooden portals, and silence. It felt like stepping into a world that had frozen in its own rhythm, untouched by the rush. I walked slowly, savoring every detail. Lanterns cast their yellow reflections on the wet cobblestones, shimmering in puddles like reminders of rain. | Тепер, коли на вулиці осінь, згадую я згадую весняну прогулянку вулицями Львова.Тоді я йшов на зустріч з друзями, і якось особливо гостро відчувалася ця двоїстість міста: шумний центр із натовпом людей, і поруч – затишок Староєврейської вулиці, де навіть вечірні звуки стихали, неначе ховаючись у вузьких арках і кам'яних стінах. Зараз, коли в повітрі подих зими, що наближається, ті весняні враження здаються теплішими. Тоді я занурився у натовп на проспекті Свободи, де гомін міста не вщухав: музиканти грали, туристи фотографувалися, а кожен новий звук накладався на попередній, як стрімкі кольорові мазки. Це створювало такий собі шумовий коктейль, в якому кожен гість центру намагався втекти від реальності війни. У цій метушні було щось тривожне, ніби місто раділо, але з відчуттям не до кінця загоєної рани.Лише коли пірнув у бруковані вузенькі переходи Староєврейської, шум раптом згас, залишивши мене наодинці з фасадами, дерев'яними порталами і тишею. Здається, ніби потрапив у світ, який завмер у своєму ритмі, непідвладний метушні. Я йшов повільно, як би смакуючи кожну деталь. Ліхтарі кидали свої жовті відблиски на мокру бруківку, їхні відображення мерехтіли в калюжах, нагадуючи про дощ. |
