Радію коли українська музиука звучить закордоном. Особливо, коли це старовинний спів, і в перформативному контексті. Цього разу ми зробили твір з сучасним композитором Мартіном Клусаком. Приурочено це було до фестивалю православної музики, тому пісні були духовні, з Почаївського Богогласника 1709-го року.
Ідея Мартіна була в тому, щоб накласти український спів на звуковий ландшафт, записаний ним у росії десяток років тому. Шуми, розмови людей і спів у церкві (московській, звісно). Добре, що спів той він перетворив теж у ландшафт - замішав якось у програмі так, що не дуже зрозуміло що це, лише гудіння.
Так от, коли я зрозуміла, що він хоче українські пісні на "це" -- була здивована і стривожена, адже одразу побачила в цьому підставу. Мені довелося викликати Мартіна на зустріч у кафе Музичної академії, щоб пояснити йому пікантність ситуації. Як не дивно, він все уважно вислухав і зрозумів, і дав мені можливість внести в перформанс своє трактування.
Так почалась історія з замотуванням простору ізоляційною стрічкою. Адже твір -- про ізоляцію, так? Хто зна, для кого яка вона - добра чи погана, хто сумує за подорожами в царство Аїда, а хто радий, що ніколи не прийдеться там побувати?
Ці питання я лишила відкритими (щоб дати європейцям таку любиму ними свободу самовираження), але ми тихо знаєм відповіді.
Отже, під час співу я замотую весь простір десятками шарів ізоляції, і мені нарешті так комфортно в контексті цього завдання.
