Добрий ранок!
Нині для більшості мешканців загалом традиційне Водохреще містить похід до церкви, занурення в ополонку та щедре частування. Наші ж пращури дещо по-іншому сприймали це свято, а їхнє ставлення до води, загалом до купання, — різнилося із сучасним. Звичаї та традиції: як раніше на Дніпровщині святкували Водохреще.
Українці вірили: опівночі перед Водохрещем настає чарівна мить, коли увесь світ ніби затамовує подих: ущухає вітер, панує цілковита тиша й відкриваються небеса. Тож саме тоді можна було дізнатися про своє майбутнє, загадати бажання. Вода в річках та озерцях — чарівна: «грає», «хвилюється», стає цілющою.
У надвечір’я Богоявлення в деяких регіонах України існувала традиція «виганяти кутю», бо ж зимові свята закінчувались. Діти голосно били ложками об посуд, галасували на подвір’ї: «Тікай, кутя, із покуття, а узвар — іди на базар, паляниці, лишайтеся на полиці, а «дідух» — на теплий дух, щоб покинути кожух!»
Господар виносив із хати сіно, яке лежало на столі, й ділив його між худобою.
Коли ж діти «кутю прогнали», батько присмалював їм чуби — «щоб вовка не боялися». Від цього й давня приповідка: «Не бачив ти ще смаленого вовка».
Існував в Україні звичай виносити в ніч на Водохреще попіл, що зібрався у пічці за час Різдвяних свят.
Вважалося, що той попіл не можна зберігати — ні в хаті, ні у дворі, бо «буде пожежа». Тож його виносили на річку і висипали на лід.
А коли наставав ранок на Водохреще, після богослужіння у храмах, люди (старі, молодь та діти) йшли урочистою ходою до річки. Попереду несли дерев’яний церковний хрест і хоругви. Кожен брав із собою пляшку або глечик — для води.
Цього дня січовики гарно вдягалися, не забували й про козацькі шапки, хвацько чіпляючи їх на голови, аби дівчата та жінки «задивилися на красенів». Уже біля річки запорожці злазили з коней, яких теж цього дня поїли свяченою водою.
Після відправи служби священник занурював в ополонку хрест, а козаки й мисливці стріляли із рушниць та пістолів (аби нечисть втікала), а хлопці — випускали з рук голубів, як символ миру, волі та Святого Духа.
До освяченої ополонки підходили люди: набирали у свій посуд воду. Після Водосвяття усі поверталися до своїх домівок. Звичай купання в хрещенській ополонці раніше не було поширено в Україні.
Наші пращури вважали, що цим вони можуть образити воду. Наступний день після свят був особливим для жінок. Сусідки та кумасі гарно вбиралися та разом вирушали до шинку — пити медові напої. Бо ж «зимові свята — скінчилися». Час працювати, очікуючи Весни.