Ось і закінчилось маленьке життя мого маленького Нямчика. Несподівано і абсурдно, нещасний випадок, ніхто не винен але могло бути інакше.
Прогортаючи теплі великі сторінки моєї прив'язаності до цього створіння, я догортала до кінця, точніше до початку. Коли все почалося? Як вони з Тютьою копирсалися в мене в курнику під вікном і я робила вигляд, що не бачу. Це не мені ці котики, хай самі розбираються, я не звала їх сюди.
Але пройшло кілька тижнів, їхнє навчання стало голоснішим і вони лізли прямо до мене в вікно. Як вони залазили туди, такі маленькі? Я бачила кричащі ротики із мікро-зубками в вікнах там і там. В якийсь момент я вирішила їх підгодовувати.
Не пройшло багато часу, як вони почали хворіти і я їх вирішила лікувати.
Поступово вони стали лазити вже у мене по хаті, порвали штору, наробили бардак. Вони були класні. Тютя була моя улюблена, але вона десь пропала і більше не було її. Я розстроїлась, і тоді це сталося.
Я вирішила для себе, що буду любити Нямчика. Хоч він і дуже сильно кричав і нав'язувався, я собі сказала що буду старатись його зрозуміти. Як не дивно, кричав він не тому, що хотів жерти. він хотів на ручки. Я почала його кругом з собою носити і гладити, він відповідав мені ласкавістю. Тоді мені стало затишно із ним і були довгі роки щастя.
Зараз думаю про те, що насправді ця прив'язаність виникла як рішення любити, а не випадково силами природи. Хоча напевно це і є сила природи) І можна порадіти хоча б тому, що ми люди, і здатні на такі рішення.
