У давні часи, коли ліси були густішими, а місяць світив ясніше, серед засніжених вершин і таємничих долин жив він — Луа, воїн-монах із стародавнього роду ведмедів, нащадків духів Землі та Неба. Його народ вірив, що кожен ведмідь несе в собі і силу гір, і мудрість вітру. Але Лун був особливим.
Кажуть, що вночі, коли він народився, місяць опустився нижче над горами, і на його хутрі з’явилися візерунки, які світилися сріблястим світлом. Старійшини пророкували: він стане хранителем рівноваги між світом духів і світом смертних.
З юності Лун навчався шляху монаха — мистецтву внутрішнього спокою, руху як вода, сили як камінь. Але його серце тягнулося до меча, і він опанував давнє бойове мистецтво, якого не навчали більше ніде — Танок Місячного Леза. Його клинок, викований зі срібла, знайденого в кратері метеора, що упав на землю, був вкритий рунами, що оживали під світлом нічного неба.
Коли на ліси прийшла темрява — породження зіпсованих духів, що викривляли реальність, — саме Лун повстав проти хаосу. Він не лише боровся — він гармонізував. Там, де його меч різав повітря, розсіювалися тіні, і зцілювалася земля.
Про його битви складають пісні. Про його спокій — легенди. Він не шукав слави, лише рівноваги. Кажуть, одного разу він розчинився в місячному світлі, ставши духом-охоронцем для всіх, хто шукає істини в бою.
І досі, в найтемніші ночі, коли вітер шепоче серед дерев, можна почути дзвін срібного меча та побачити тінь могутнього ведмедя, що танцює в світлі повного місяця…
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI